Тема 4. Соціалізованість. Вихованість
Вихованість
Соціалізованість
Принцип незавершуваності виховання.
Соціалізація людини здійснюється в процесі її взаємодії з різноманітними і численними факторами, групами, організаціями, агентами, за допомогою різних засобів і механізмів. Взаємодія з ними, вплив їх на дітей, підлітків, юнаків не тільки доповнюють один одного, але тією чи іншою мірою суперечать один одному.
Від того, як відбувається ця взаємодія в стихійної, спрямованій і відносно соціально контрольованій соціалізації багато в чому залежить самозміна людини протягом її життя, і в цілому - її соціалізованість. У рамках проблеми соціалізованості як результату соціалізації на кожному віковому етапі особливо стоїть питання вихованості як результату відносно соціально контрольованої соціалізації.
1. Вихованість. На побутовому рівні вихованість розуміється досить однозначно й односторонньо, про що свідчать словники: "Вихована людина, яка виросла в звичайних правилах світської пристойності, освічена" (В.І. Даль). "Вихованість - уміння поводитися" (Словник російської мови. - М., 1957). "Вихований - той, хто одержав гарне виховання і вміє поводитися" (там же).
Охарактеризувати вихованість на теоретичному рівні дуже проблематично в зв'язку з різноманіттям трактувань поняття "виховання".
Усі відомі спроби охарактеризувати вихованість за допомогою емпіричних показників викликають ті чи інші заперечення. Більш-менш коректно це робиться стосовно таких аспектів вихованості, як освіченість, професійна підготовка, установки і ціннісні орієнтації в різних сферах життєдіяльності тощо. Однак виявлений рівень освіченості людини чи її соціальні установки, наприклад у сфері міжетнічної взаємодії, далеко не завжди відповідають її реальній соціальній поведінці.
З історії відомо, що багато видатних педагогів-практиків задумувалися над тим, кого вони хочуть виховати. Одним з досить корисних і зацікавлених продуктів подібних роздумів стали критерії готовності до життя і до соціальної інтеграції вихованців дитячих будинків сімейного типу, вироблені творцем "дитячих поселень" австрійцем Германом Гмайнером і його співробітниками. Ці критерії - плід аналізу результатів багаторічної практики виховання, а тому досить конкретні: закінчена шкільна чи професійна освіта; робота зі спеціальності; заснування власної родини; реалістичні життєві цілі; соціальна зрілість, за якої взаємини зі співгромадянами відрізняються повагою, готовністю допомогти і терпимістю; власний внесок у справу подальшого розвитку суспільства.
Майже кожен видатний педагог-теоретик також пропонує свій погляд на те, якою є вихована людина. Оскільки соціальна педагогіка розглядає виховання в контексті соціалізації, і вихованість як результат впливу не тільки виховання, а й відносно спрямованої і стихійної соціалізації, остільки дуже цікавою є думка К.Д. Ушинського, який писав, що вихованість - "освіти в людині такого характеру, що протистояв би напору усіх випадковостей життя, рятував би людину від їх шкідливого, тлінного впливу і давав би їй можливість брати звідусіль лише гарні результати".
У руслі підходу до виховання як складової частини соціалізації і виходячи з розуміння соціального виховання як планомірного створення умов для відносно цілеспрямованого розвитку і духовно-ціннісної орієнтації людини, вихованість можна лише умовно виділити із соціалізованості.
2. Соціалізованість. Єдиної точки зору на те, що є соціалізованість людини, не існує. Трактування соціалізованості дуже різноманітні (це показала у своєму дослідженні А.С. Волович) і у великій мері залежать від того, у руслі якого підходу до соціалізації вони розглядаються.
У руслі суб'єкт-об'єктного підходу до розуміння соціалізації соціалізованість у загальному вигляді розуміється як "сформованість рис, що задаються статусом і вимагаються даним суспільством". Соціалізованість визначається як "результативна конформність індивіда до соціальних "розпоряджень"".
Інший погляд на соціалізованість в інших дослідників, але теж у руслі суб'єкт-об'єктного підходу до соціалізації. Суть їхньої позиції в тім, що, оскільки людина заздалегідь не може бути підготовлена до тих різноманітних вимог, з якими їй доведеться зустрітися в житті, то соціалізованість має ґрунтуватися на засвоєнні нею не просто суми різних рольових очікувань, а самої сутності цих вимог.
З цього погляду підставою для успішної соціалізації можна вважати формування в людини поведінкових моделей, що включають основні елементи інституціональних вимог і розпоряджень. Американський психолог і педагог Л. Колберг підкреслював, що такий тип соціалізованості запобігає рольовим конфліктам у майбутньому, у той час як конформне пристосування до свого середовища у випадку його зміни робить неминучими ці конфлікти.
У численних дослідженнях усе більше уваги приділяється виявленню не тих обставин і характеристик, що забезпечують відповідність людини вимогам, пропонованим на даному етапі її розвитку, а тих, котрі забезпечують успішну соціалізацію надалі. Зокрема, наприклад, соціалізованість розглядається як засвоєння особистістю установок, цінностей, способів мислення й інших особистісних і соціальних якостей, що будуть характеризувати її на наступній стадії розвитку. Цей підхід, названий американським дослідником А. Інкельсом "загляданням вперед" (вивчення того, якою дитина має бути зараз, щоб, ставши дорослою, вона була успішною), дуже характерний для сучасних емпіричних досліджень.
Досить поширеною стала думка про те, що соціалізація буде успішною, якщо індивід навчиться орієнтуватися в непередбачених соціальних ситуаціях. Розглядаються різні механізми такої орієнтації. Один з них заснований на понятті "ситуаційного пристосування" - "вступаючи в нову ситуацію, індивід з'єднує нові очікування інших зі своїм "Я" і в такий спосіб пристосовується до ситуації". Однак такий підхід перетворює людину в певний флюгер (що має місце, але не завжди).
Істотно інакше трактують соціалізованість дослідники, які розглядають соціалізацію як суб'єкт-суб'єктний процес. Вони вважають, що соціалізована людина не тільки адаптована в суспільство, але й може бути суб'єктом власного розвитку і якоюсь мірою суспільства в цілому.
Так, американські вчені М. Райлі та Е. Томас, характеризуючи соціалізованість, особливу увагу приділяють наявності в людини власних ціннісних орієнтації. Вони вважають, що складності в соціалізації виникають у тому випадку, коли рольові очікування не збігаються із самоекспектаціями (очікуваннями) індивіда. Дослідники вважають за необхідне, щоб у цих випадках людина здійснювала рольові заміни чи перебудову ціннісних орієнтацій. Іншими словами, у випадку складностей чи неуспіхів у соціалізації соціалізований індивід прагне до зміни самоекспектації і вміє залишати попередні ролі.
Американський дослідник Е. Келлі, використовуючи поняття "цілковито функціонуюча особистість", що з деякім припущенням можна вважати синонімом "соціалізованої особистості", характеризує її в такий спосіб: "цілковито функціонуюча особистість думає про себе, про інших, бачить можливість створення свого "само" в інших; зрозумівши рушійну природу життя і динаміку змін, вона розуміє цінність помилок; цілком функціонуюча особистість вибирає творчу роль".
Дослідники, які працюють у руслі суб'єкт-суб'єктного підходу, виділяють характеристики особистості, що забезпечують успішну соціалізацію: здатність до зміни своїх ціннісних орієнтації; уміння знаходити баланс між своїми цінностями і вимогами ролі; орієнтація не на конкретні вимоги, а на розуміння універсальних моральних людських цінностей.
У рамках концепції соціалізації, соціалізованість є досягнення людиною певного балансу адаптованості й відокремлення в суспільстві.
Про міру адаптації людини в суспільстві свідчить ряд ознак:
ступінь оволодіння рольовими очікуваннями і розпорядженнями, характерними для суспільства в різних сферах життєдіяльності (сімейній, професійній, соціальній, відпочинку тощо), а також знаннями, уміннями й установками, необхідними для їхньої реалізації;
наявність і міра оформленості реалістичних у даному суспільстві життєвих цілей і представлень про соціально-прийнятні шляхи і способи їхнього досягнення (тобто міра узгодженості самооцінок і домагань людини з її можливостями і реаліями соціального середовища);
необхідний на даному віковому етапі рівень освіти.
Ознаками відокремлення людини в суспільстві є наступні:
наявність власних поглядів, здатність змінювати їх і виробляти нові (ціннісна автономія);
наявність і характер Я-концепції, рівень самоповаги і самоприйняття, почуття власного достоїнства (психологічна автономія);
реалізація вибірковості в емоційних прихильностях, їхнє заощадження і змінюваність (емоційна автономія);
міра готовності і здатності самостійно вирішувати власні проблеми, протистояти тим життєвим ситуаціям, що заважають змінювати себе, самовизначенню, самореалізації, самоствердженню; гнучкість і одночасно стійкість у мінливих ситуаціях, уміння творчо підходити до життя - креативність (поведінкова автономія).
Соціалізованість має "мобільний характер", тобто сформована соціалізованість може стати неефективною через всілякі обставини.
Корінні чи дуже істотні зміни в суспільстві, що ведуть до ломки чи трансформації соціальної і (чи) професійної структури, спричиняють зміни статусу великих груп населення, перетворюють їх соціалізованість у неефективну в нових умовах. Переїзд людини з країни в країну, з регіону в регіон, із села в місто і навпаки також робить соціалізованість проблематичною.
Зміна ролей і очікувань у зв'язку з переходом людини з одного вікового етапу в інший також може зробити неефективною сформовану соціалізованість у дітей, підлітків, юнаків.
3. Принцип незавершуваності виховання. Принцип незавершуваності виховання випливає з мобільного характеру соціалізованості, що свідчить про незавершуваність розвитку особистості на кожному віковому етапі.
Принцип незавершуваності виховання передбачає визнання кожного вікового етапу розвитку людини самостійними індивідуальною і соціальною цінностями, а не тільки і не стільки етапами підготовки до подальшого життя (перефразуючи німецького історика Леопольда фон Ранці, можна сказати, що кожен вік по-своєму співвідноситься з Богом).
Принцип незавершуваності виховання передбачає визнання того, що в кожній дитині, підліткові, юнакові завжди є щось незавершене й у принципі не завершуване, тому що, знаходячись у діалогічних відносинах зі світом і із самими собою, вони завжди зберігають потенційну можливість зміни і самозміни (Л. Толстой вважав, що протягом життя в ньому змінилося п'ять різних людей).
Відповідно з принципом незавершуваності виховання його слід будувати так, щоб на кожному віковому етапі кожний мав можливість "відбутися заново": заново пізнати себе й інших, заново розвити і реалізувати свої можливості, заново знайти своє місце у світі, заново самоствердитися.
Література для самостійної роботи
Мудрик А.В. Введение в социальную педагогику. - М., 1997. - С.41-44.
Мудрик А.В. Социализация и "смутное время". - М., 1991. - С.52-72.
Мудрик А.В. Социальная педагогика: Учеб. для студ. пед. вузов / Под ред.В.А. Сластенина.3-є изд., испр. и доп. - М.: Издательский центр "Академия", 2000. - 200 с.
Сластенин В.А., Исаев И.Ф., Мищенко А.И., Шиянов Е.Н. Педагогика: Учебное пособие. - М. 1997. - С.240-274.