Тема 6: Асоціалізація, десоціалізація та ресоціалізація особистості

1. Асоціалізація індивіда.
2. Десоціалізація особистості.
3. Поняття ресоціалізації.

Соціалізація особистості є специфічною формою привласнення нею тих суспільних відносин, що існують в усіх сферах суспільного життя. Основою соціалізації є освоєння індивідом мови соціальної спільноти, мислення, форм раціональності й чуттєвості, сприйняття індивідом норм, цінностей, традицій, звичаїв, зразків діяльності тощо. Індивід соціалізується, включаючись у різноманітні форми соціальної діяльності, засвоюючи характерні для них соціальні ролі. Тому соціалізацію особистості можна розглядати як сходження від індивідуального до соціального. Водночас соціалізація передбачає індивідуалізацію, оскільки людина засвоює існуючі цінності вибірково, через свої інтереси, світогляд, формуючи власні потреби, цінності.

Завдяки соціалізації людина залучається до соціального життя, одержує і змінює свій соціальний статус і соціальну роль. Соціалізація - тривалий і багатоактний процес. Адже суспільство постійно розвивається, змінюються його структура, мета і завдання, цінності й норми. Водночас протягом життя багаторазово змінюються людина, її вік, погляди, уподобання, звички, правила поведінки, статуси і ролі. Завдяки соціалізації люди реалізують свої потреби, можливості й хист, налагоджують відносини з іншими членами суспільства, їх групами, соціальними інститутами і організаціями, з суспільством загалом. Все це дає змогу їм почуватися в суспільстві, соціальному житті впевнено.

В залежності від результату соціалізація людини може бути визнана або позитивною, коли освоюються легітимні і схвалювані суспільством соціальні ролі, або негативною, коли людина освоює ті соціальні ролі, які суспільством не схвалюються або визнані нелегітимними. Під аномальною соціалізацією розуміють різка зміна соціального стану і способу життя людини. Так, банкрутство, безробіття, позбавлення постійного місця проживання, пристрасть до алкоголю або наркотиків, захоплення містицизмом, ухід в монастир, сильний психічний розлад можуть призвести до аномальної соціалізації. За характером соціалізація людини може бути як добровільною, коли вона зацікавлена в освоюваних ролях, так і примусовою, коли до освоєння соціальної ролі її примушують життєві обставини або необхідність виконання соціальної ролі пропонується соціальними інститутами незалежно від бажання самої людини. Як правило, примусова соціалізація викликає у людини опір і здійснюється пасивно, добровільна ж соціалізація здійснюється активно і зацікавлено.

1. Асоціалізація індивіда. У процесі соціалізації людина постійно стикається з необхідністю вибору однієї з альтернатив поведінки. Від неї завжди очікується ("соціальні очікування") прояв нормальних реакцій у взаємодії з іншими та соціумом. Більшість індивідів соціальні вимоги сприймають як стимул для подальшого вдосконалення й досягнення гармонії iї соціальним оточенням. Натомість частина людей проявляє негативну реакцію на вимоги суспільства, що призводить до відхилень у поведінці. Отже, на противагу соціалізації, яка показує єдність людини із суспільством та його вимогами, виникає асоціалізація, де префікс "а" означає антигромадський характер такого зв'язку. Йдеться про соціалізацію з динамікою "мінус", яка має місце в масштабах іноді не менших, ніж соціалізація із знаком "плюс". Сутність асоціалізації полягає в засвоєнні особистістю антисоціальних норм, цінностей, негативних ролей, стереотипів поведінки, які призводять до деформації суспільних зв'язків, до дисгармонії людини і суспільства.

Поряд із поняттям "асоціалізація" особистості широко використовується термін "соціальна дезадаптація, який означає порушення процесу активного пристосування індивіда до умов соціального середовища за наявності хибного або недостатньо розвиненого уявлення людини про себе та свої соціальні зв'язки. Соціальна дезадаптація передбачає збої в процесі оволодіння особистістю відповідної ролі під час входження в нову соціальну ситуацію.

Процес соціально-психологічної дезадаптації супроводжується зниженням самооцінки людини, розмиванням індивідуальності, зростанням незадоволеності своїм становищем у соціальному оточенні. Зазвичай у такої особистості наявний внутрішній конфлікт між її статусом і домаганнями. Факт соціально-психологічної дезадаптації вимагає від індивіда реалізації власного комунікативного потенціалу в іншій спільноті - такій, де б його особливості були прийнятними й, у міру можливості, корисними та цінними. Саме тому людина вливається в особливі групи собі подібних, де вона проявляє та демонструє свої якості, значущі для тих угруповань. На основі цього визначаються її статус, роль і позиція та відбувається інтеграція особистості в означену групу, в якій часто підтримку отримують такі якості індивіда, котрі суспільство з тієї чи іншої причини не сприйняло (агресивність, жорстокість тощо). Особистість, яка інтегрувалася в такого роду групи, розпочинає діяльність у напрямку, що не відповідає усталеним суспільним нормам, її поведінка різною мірою різниться від загальноприйнятої, а деколи спрямована проти даних норм і стереотипу поведінки. Таку поведінку прийнято називати асоціальною та антисоціальною, де остання вважається небезпечнішою, оскільки має тенденцію до переростання в протиправну і злочинну.

Дезадаптація супроводжується незадоволенням особистості своїм становищем, причини якого можуть мати прямий та опосередкований характер. В першому випадку незадоволення виникає у зв'язку з неприйнятністю для індивіда певних умов життя взагалі, у другому - незадоволення виникає внаслідок порівнювання людиною свого соціального становища із становищем представників інших соціальних груп, хай то будуть громадяни іншої країни чи представники вищого прошарку суспільства. Усе це спричинює виникнення в індивіда завищених вимог до безпосереднього середовища існування із подальшою незадоволеністю.

Асоціалізація особистості відбувається в ті самі періоди, що й соціалізація. Найчастіше негативна реакція на зміну соціальних умов спостерігається в неповнолітніх, більшість злочинів яких скоєні на фоні пустощів, неправильно сприйнятої романтики, жаги до подорожі, намагань робити так, як кумир або авторитет, психологічної ломки перехідного віку, несформованості стійких моральних позицій, схильності до групових впливів, імпульсивності тощо.

Проявом асоціалізації є девіантна поведінка - система вчинків, що відхиляються та різняться від загальноприйнятих норм суспільства в галузі права, культури чи моралі. До основних видів девіантної поведінки належать злочинність та аморальність. Зв'язок між ними полягає в тому, що скоєнню злочину часто передує не-протиправна поведінка (розбещеність у сфері сексуальних стосунків, систематичне пияцтво тощо). Коли антисоціальні вчинки загрожують соціумові та караються в кримінальному порядку, їх називають злочинами й відповідно говорять про злочинну поведінку та особистість правопорушника, тобто суб'єкта, який скоїв злочин і визнаний винним у ході судового розгляду.

Девіантна поведінка - це своєрідний спосіб вирішення особистістю внутрішнього і зовнішнього конфлікту шляхом відходу від системи загальноприйнятих норм та цінностей і вироблення власних. Серед біологічних передумов, які впливають на негативну поведінку людини, Г. Аванесов виокремлює такі: патологія біологічних потреб, яка часто стає причиною сексуальних збочень та злочинів на цій основі; нервово-психічні захворювання (психопатії, пограничні стани, неврастенії), які підвищують збудженість нервової системи й зумовлюють неадекватну поведінку та реакцію, ускладнюють соціальний контроль за діями; спадкові захворювання, особливо ті, що супроводжуються зловживанням алкоголем; психофізіологічні навантаження, конфліктні ситуації, (внутрішньо-особистісний конфлікт), зміна хімічного складу навколишнього середовища, використання нових видів енергії, що призводить до різних психопатичних, алергічних, токсичних захворювань і слугує додатковим кримінальним чинником. Соціальними передумовами девіантної поведінки можуть бути такі: патологія соціальних потреб; алкоголізм і наркоманія в родині; конфліктні ситуації (міжособистісний конфлікт); незадоволення запитів людей у сфері споживання; розрив між потребами в матеріально-товарних цінностях або послугах і можливостями їх реалізації; зубожіння населення; прогалини у вихованні тощо. Отже, особистість важливо аналізувати у взаємодії із соціальним оточенням, оскільки негативну поведінку породжує не сама по собі особистість або середовище, а саме їх взаємодія. Таким чином, соціально-психологічний механізм внутрішньої і зовнішньої детермінації девіантної поведінки, у тому числі й протиправної, вимагає поєднання трьох підходів у вивченні особистості: соціально-типологічного (аналізується соціальна позиція особистості, соціальні норми, що їй відповідають, їх сприймання та виконання); соціально-рольового (етико-правова оцінка конкретних ролей особистості та її індивідуальних характеристик); власне комунікативного (виявлення механізмів відтворення соціально-психологічної реальності, способів соціально-психологічного відображення, конкретних зв'язків і стосунків).

З вищезазначеного випливає, що поведінка, яка відхиляється від норми, має комплексну підставу: це системно детерміноване явище, під час виникнення якого взаємодіють історичні та соціокультурні, макросоціальні, соціально-психологічні та індивідуально-особистісні чинники. Саме тому лише група наук (зокрема соціологія, вікова й педагогічна психологія, соціальна психологія, історія, етнографія, правознавство, етнопсихологія, криміналістика, педагогіка, психіатрія та ін) може забезпечити ефективний сукупний аналіз усіх форм девіантних явищ і організувати отримані дані в пояснювальну модель. При цьому різні галузі психології можуть претендувати насамперед на те, щоб на рівні особистості висвітлити як конкретний генезис девіантної поведінки (так званий "перед-девіантний синдром"), так і оптимальні способи успішних суспільних санкцій, у тому числі лікування й ресоціалізації.

В контексті девіантної поведінки актуальними є дослідження так званих делінквентних і маргінальних особистостей. Перші - то суб'єкти, чия негативна поведінка у крайніх своїх проявах являє собою караний вчинок. Основними характеристиками "маргіналів" є внутрішня соціальна нестабільність. Вони нездатні достатньо глибоко й повно засвоїти культурні традиції та цінності й виробити відповідні соціальні навички поведінки того середовища, в якому опинилися (приміром, житель сільської місцевості змушений працювати у великому місті).В. Васильєв зазначає, що "маргінальна" особистість відчуває високе соціальне напруження й легко вступає у конфлікт із соціальним оточенням. Зазвичай внутрішньо-рольовий конфлікт переходить у злочин у разі, коли: вимоги одною сегмента (складової частини) соціальної ролі суперечать вимогам іншого сегмента ролі; можливий вихід із ситуації, що склалася, полягає в порушенні тих рольових вимог, дотримання яких забезпечується карно-правовим примушенням; санкції - як позитивні, так і негативні (економічні, соціальні, правові, моральні), що перешкоджають такому закінченню, недостатні або нереальні; особа відчужена від сегментів соціальної ролі, які суперечать злочинному варіантові поведінки. Останній чинник є надзвичайно важливим, тому що він визначає результат внутрішньо-рольового конфлікту: відчуження від ролі та ідентифікація з роллю, її вимогами.

У соціально-психологічній, психолого-медичній та юридично-психологічній літературі описані різні прояви девіантної поведінки: алкоголізм, наркоманія, агресивна поведінка, суїцид та ін. Є твердження, що до неї належать розлучення, постійне бродяжництво, проституція та сексуальні аномалії. Стосовно розлучення, то воно само по собі не є фактом девіантної поведінки, але тягне за собою дезадаптацію членів сім'ї, що розпалася, в деяких випадках їх невротизацію. Все це може збільшити вірогідність виникнення відхилень у поведінці. Бродяжництво також різко не суперечить нормам суспільства, але може призвести до протиправної поведінки (крадіжки, розбій і т.п.). Сказане дає змогу зробити висновок про те, що дані феномени можна розуміти скоріше як передумови виникнення девіації, але ніяк не прямі її прояви. Проституція суперечить нормам моралі багатьох суспільств, однак у низці країн Європи спостерігається тенденція до терпимого ставлення до цього явища та його легалізації, тому на сьогодні тут немає однозначної думки стосовно того, чи є проституція девіантною поведінкою. Дискусійним залишається й питання гомосексуалізму та його статусу - чи це патологія, чи варіант норми. Отже, це явище також поки що має невизначене становище стосовно девіації.

Виникнення відхилень у поведінці (девіантної поведінки) підлітка відбувається також тоді, коли батьки втрачають вплив на дітей, унаслідок чого унеможливлюється передавання соціально позитивного досвіду (якого, до речі, інколи бракує самим батькам). В родинах, де панують конфлікти, жорстокість, п'янство та інші аморальні прояви, у дитини формуються постійні негативні почуття, особливо до своїх батьків, вороже ставлення до них, що зберігаються, а деколи й підсилюються в підлітковому та юнацькому віці. У дітей з таких родин розвиваються дефекти характеру й морального розвитку, підвищена збудливість, страх, тривожність, що позначається на їхній успішності, поведінці. Неповнолітній із такої сім'ї з недовірою ставиться до старших, не має у своєму досвіді нормальної моделі взаємин між людьми, у нього не формується позитивний досвід спілкування з оточенням. Відсутність позитивних емоцій і можливості міжособистісного спілкування спонукає підлітка шукати їх у вуличних компаніях, бродяжництві, що призводить до частих утеч з дому в пошуках комфорту.

Відома низка поведінкових стереотипів, властивих для підліткового віку, котрі спричинюють соціальні та антигромадські вчинки:

реакція опозиції (викликається завищеними претензіями до діяльності й поведінки підлітка, зайвими обмеженнями, неповагою до інтересів підлітка з боку дорослих та оточення; проявляється в утечах з дому, в прогулах, іноді в п'янці тощо);

реакція імітації (проявляється в наслідуванні певної особи, героя фільму як із соціальною, так і антисоціальною поведінкою);

реакція негативної імітації (поведінка, яка спеціально протиставляється нормі або моделі; якщо модель негативна, то ця реакція є позитивною);

реакція компенсації (невдачі в одній галузі підкреслюються успіхами в іншііі);

реакція гіперкомпенсації (велике бажання успіху в найважчій для індивіда галузі діяльності);

реакція емансипації (намагання звільнитися від нав'язливої опіки старших, самоутвердитися; крайня форма прояву - заперечення стандартів, загальновизнаних цінностей, норм, закону тощо);

реакція групування (об'єднання в групи однолітків, які різняться територіальною спільністю, примітивною символікою та ін.);

реакція захоплення (проявляється в численних підліткових захопленнях музикою, спортом, колекціонуванням тощо).

Делінквентна поведінка підлітків - це система незначних правопорушень. Вона є різновидом девіантної поведінки й може бути зумовлена педагогічною занедбаністю, низькою культурою, важковиховуваністю, психічними аномаліями (неадекватністю реакцій, негнучкістю поведінки, схильністю до афективних реакцій), неблагополучним сімейним вихованням, поганим впливом мікросередовиша, низькою педагогічною кваліфікацією окремих учителів та ін. Основний прояв соціально дезадаптованої поведінки підлітка - це важко виховуваність (соціальна й педагогічна занедбаність, пов'язана з деформацією зв'язків підлітка із сім'єю та школою, а також з особливостями психічного розвитку дітей підліткового віку), а першоджерелом такої поведінки стає порушення стосунків у системі "дитина - дорослий". Негативні особистісні новоутворення підлітка, що детерміновані виливами соціальних чинників і перешкоджають успішній соціалізації, проявляються через такі феномени: "смисловою бар'єру" (він ґрунтується на актуалізованих афективних переживаннях; поширюючись на конкретну людину або на певну вимогу, проявляється в тому, що дитина ніби не розуміє того, що їй говорить дорослий); "афекту неадекватності" (негативні емоційні стани підлітка, які виникають у відповідь на труднощі в конкретній діяльності; характерні ознаки цього феномену - відверте ігнорування підлітком своєї невдачі, тобто провина за будь-які невдачі завжди приписується іншому, а не собі); розбіжності ставлень (розбіжність уявлень підлітка про свої стосунки в домінантних сферах життєдіяльності з реальним змістом та проявами цих стосунків); схильності до адиктивної поведінки (це поведінка, обтяжена хімічною залежністю).

2. Десоціалізація особистості. Вивчаючи проблему асоціалізації, не можна обминути феномен десоціалізації людини як негативного результату її існування в соціумі. Процес десоціалізації передбачає, що на певній стадії нормальної соціалізації особистості відбувається її деяка деформація (людина потрапляє під вплив негативного мікросередовища), результатом якої є руйнація попередніх позитивних норм та цінностей і засвоєння антигромадських взірців поведінки. Десоціалізація пов'язана з відкиданням старого. Це відлучування від старих цінностей, норм, ролей і правил поведінки.

Якщо в фундаменті соціалізації закладено механізм творення людини, то в фундаменті десоціалізації - механізм втрачання тих рис, якостей, яких особистість набула в суспільстві, певному соціальному оточенні.

Отже, десоціалізація - зворотній щодо соціалізації процес, який характеризується відчуженням особистості (на певному етапі розвитку) від основної маси людей, входженням особи в неформальні групи, що мають асоціальну чи навіть антисоціальну спрямованість.

З вищеназваним поняттям тісно пов'язана інша дефініція - "негативна соціалізація", яка трактується по-різному: з одного боку, вона ототожнюється з десоціалізацією у своєму крайньому прояві - як інтеграція особистості в особливу підструктуру макросоціуму, котру представляють такі інституції десоціалізації, як неформальні групи асоціальної чи антисоціальної спрямованості (система ціннісних орієнтацій людини в такій групі складається із суміші позитивних і негативних цінностей, де перші залишилися від минулого досвіду існування у звичному для більшості з нас оточенні, другі були набуті на основі досвіду спільної діяльності в новому середовищі неформальної групи); з іншого боку - негативна соціалізація розглядається як псевдоінтеграція індивіда на основі феномену свідомого конформізму - людина формально сприймає і відтворює стосунки свого оточення, створюючи видимість просоціального члена суспільства, однак система її ціннісних орієнтацій не відповідає загальноприйнятій, відхиляючись у бік споживацького, маніпулятивного ставлення до матеріальних і духовних цінностей соціуму, в якому вона живе. Негативну соціалізацію можна також розглядати як прийняття особистістю системи деструктивних моральних норм (цей варіант можливий, як правило, у випадках участі індивіда в різного роду деструктивних культах або внаслідок його тривалого перебування в межах неформальних груп подібного спрямування).

Ще одне поняття - "відставання в соціалізації" - пов'язане з проблемою асоціалізації. Воно означає несвоєчасне засвоєння особистістю тих позитивних норм, взірців і правил поведінки, які передбачаються суспільством для кожного етапу соціалізації. Хоча відставання в соціалізації і не є антигромадським проявом, однак з часом воно може призвести до засвоєння особистістю негативних норм або до бездумного підкорення такій самій особистості чи волі інших антигромадських елементів і груп.

Стосовно людини зрілого віку, то в цьому разі частіше спостерігається явище часткової десоціалізації, коли особистість порушує один або кілька позитивних зв'язків із соціальним оточенням, інші ж залишаються позитивними. Приміром, розкрадання державної власності людиною водночас супроводжується її позитивною поведінкою в родині, в колі друзів.

Загалом класифікація асоціалізованих зрілих особистостей може розташуватися на шкалі, де на одному полюсі перебуватимуть люди з мінімальним ступенем асоціалізованості, тобто ті, шо порушили один або два життєво важливих зв'язки із суспільством, а на другому - індивіди, які практично розірвали більшість основних зв'язків із соціальним оточенням, такі, для яких злочинний світ став джерелом існування й життєдіяльності.

До тих людей, котрі стали на шлях злочинності й тим самим обрали злочинний тип поведінки, суспільство в особі інституцій соціалізації, органів соціального контролю здійснює ресоціалізацію, тобто відновлення раніше порушених якостей особистості, необхідних їй для повноцінної життєдіяльності в суспільстві.

Поруч з поняттям асоціалізація використовують й поняття соціальної ізоляції. Соціальна ізоляція передбачає вимушене довготривале перебування людини за умов обмеженого соціально-комунікативного простору або навіть відсутності соціальних контактів. Проблема ізоляції набуває ваги й актуальності саме на рівні групи та групових відносин.

Постійно спілкуючись з одними й тими ж самими людьми, індивід характеризується бідністю сенсорних подразників і мізерністю перцептивних, комунікативних та інтерактивних дій.3 часом у стосунках починають проявлятися емоційне напруження, неадекватність сприйняття, зниження толерантності до "значущого" оточення, конфлікти та ін. Все це в ряді випадків, за певного збігу обставин може закінчитися трагічно.

Трагічні, в тому числі й суїцидальні вчинки, спричинює астенізація нервової системи, на якій базується спілкування. Психогенними (за певних обставин і суїцидогенними) чинниками, які не дають змоги адекватно сприймати партнера зі спілкування, оцінювати події соціально-психологічної реальності, гальмують емоційно-емпатійні та перцептивно-рефлексивні можливості особистості, можуть бути:

1) постійна "публічність" та інформаційне виснаження партнерів зі спілкування;
2) емоційне напруження (зумовлене необхідністю протягом тривалого часу стримувати себе в певній рольовій функції);
3) актуалізація потреби в самотності, незадоволення якої призводить до "психологічного стриптизу" - неспроможність людини приховувати свої почуття й думки, що є однією з форм захисної реакції;
4) персоніфікація переживань "відкритості думок" (переживання приписуються діям конкретних партнерів), і провокує конфліктність і аутизацію. Йдеться про комунікативну неспроможність, нездатність індивіда проявляти ті комунікативні якості (комунікабельність, уміння індивіда адаптуватися до ситуації взаємодії, його рішучість, наполегливість, впевненість у собі, стійкість до стресу, готовність до комунікативної взаємодії та вчинку, відповідальність), які дають йому змогу адекватно сприймати соціально-психологшну реальність, ефективно взаємодіяти з іншими, бути активним учасником комунікативного процесу. Фактично мається на увазі неефективна реалізація закладених у людині потенційних комунікативних можливостей, що спричинює неадекватність поведінки: самотність, конфлікти тощо, аж до суїциду. Постає також проблема визначення теоретичних і практичних меж розвитку комунікативних здібностей особистості. Тут необхідно враховувати як генетичну межу розвитку комунікативних здібностей (обмеження розвитку, що закладено ще в генетичному коді людини), так і культурну межу, яка полягає в неможливості створити всі умови для розвитку комунікативних здібностей у рамках конкретного соціокультурного контексту.

Негативне ставлення один до одного характеризується образами, звинуваченнями, приниженням та ін., тобто, перебуваючи в соціальному середовищі, стаючи складовою часткою групи, люди не в змозі уникнути комфортного або дискомфортного впливу оточення. Часто повторюваний дискомфортний вплив може викликати або неадекватність самооцінки (як правило, її заниження), або активне неприйняття цього впливу, що слугує приводом для конфлікту, а отже, і для неадекватних вчинків аж до суїцидальних.

Можна виокремити певні типи поведінки людей, що підлягають під комунікативну нетолерантність: жагуча потреба людини в самоствердженні засобами спілкування, коли в центрі уваги перебувають лише власні якості, вміння, досвід і успіх; одноманітність поведінкових реакцій та комунікативних штампів (як правило, грубість, жорстокість, образи тощо); зосередженість на власних комунікативних "достоїнствах", емоційно-емпатійних переживаннях та перцептивно-рефлексивних властивостях (упередженість, підозріливість, недовірливість стосовно зовнішніх поведінкових проявів, іншої інформації тощо); нестандартність поводження в комунікативному процесі, коли сприймання іншого і вчинки не відповідають встановленим у групі чи між партнерами правилам і нормам та ін.

3. Поняття ресоціалізації. Вплив не тільки мікросоціуму, найближчого оточення, а й інших агентів соціалізації на людину в деяких випадках викликає у неї реакцію опору, небажання слідувати їх порад та інструкцій. П. Штомпка реакцію протесту проти впливу агентів соціалізації позначив як контрсоціалізацію. В процесі соціалізації за певних обставин у людини може виникнути потреба в десоціалізації, інсоціалізації і ресоціалізації. Необхідність інсоціалізації зумовлена бажанням людини творчо підійти до виконання своєї соціальної ролі, вводячи нові елементи дії.

Процес, зворотний соціалізації, називається десоціалізацією. Внаслідок нього людина може частково або повністю втратити засвоєні норми і цінності. Це може бути зумовлено ізоляцією людини, уніфікацією, обмеженням спілкування та можливостей для підвищення культурного рівня та ін. Необхідність в десоціалізації виникає тоді, коли при освоєнні нової соціальної ролі людині потрібно відмовитися від якихось засвоєних раніше звичок і навичок, які протипоказані для виконання певної соціальної ролі.

Потреба в ресоціалізації виникає тоді, коли людина після тривалої перерви у виконанні певної ролі повертається до її виконання, але вже в нових обставинах. Різка зміна основного соціального становища або перебування в екстремальних умовах (наприклад, служба в армії, еміграція, стихійне лихо, втрата близьких родичів, тюремне ув'язнення) активізують, як правило, процеси соціалізації.

Десоціалізація та ресоціалізація можуть розглядатися як складові соціалізації, зокрема вторинної соціалізації.

Частка ре - у понятті "ре соціалізація" означає буквально повторення, передбачає набуття нового. Як зазначає Н. Смелзер, ресоціалізацією називається засвоєння нових цінностей, ролей, навичок замість попередніх, що не засвоїлись або застаріли. У найбільш загальній формі ресоціалізація відбувається завжди, коли індивід дізнається про щось, що не співпадає з його попереднім досвідом. Вона може бути м'якою, з незначною модифікацією уявлень, світогляду або інтенсивною, якщо ідеї, що прищеплюються, принципово змінюють поведінку індивіда та його світосприйняття. Інтенсивно ресоціалізація відбувається, наприклад, коли індивід приймає сеанси психотерапії, вступає до релігійної секти, йде до війська, опиняється у в'язниці, і навіть, коли після школи вступає до вищого навчального закладу.

Ресоціалізація може відбуватися на будь-яких етапах життя дорослої людини та охоплювати різноманітні види її діяльності - від виправлення почерку чи дефектів мовлення до перекваліфікації робітника або засвоєння нових соціокультурних норм мігрантами.

Вважається, що десоціалізація та ресоціалізація притаманні саме дорослим людям. У дитинстві та у підлітковому віці, коли індивід виховується у сім'ї та школі, зазвичай ніяких різких змін у його житті не відбувається. Його соціалізація є плавною та уявляє собою накопичення нових знань, умінь, навичок, норм, цінностей тощо.

Іноді індивід опиняється у таких екстремальних умовах, коли десоціалізація не просто пов'язана з відкиданням раніше засвоєних норм, а перетворюється на руйнування моральних основ особистості, призводить до її деградації, а ресоціалізація не здатна відтворити все багатство втрачених норм, цінностей, ролей. Саме з такими умовами стикаються люди, які, наприклад, опиняються у в'язницях, виправних колоніях, психіатричних лікарнях, концентраційних таборах, іноді в армії.

Десоціалізація може бути настільки суттєвою, що позитивна ресоціалізація майже не дає ефекту, оскільки структура особистості зруйнована.

Ресоціалізація може стосуватися окремої людини, а може охоплювати цілі шари суспільства, як правило, в тих випадках, коли суспільство як цілісна система соціальних зв'язків переживає докорінні зміни.

У перехідних суспільствах часто простежується явище ресоціалізації - докорінної зміни соціального середовища, яке зумовлює необхідність особистості пристосуватися до нових соціальних обставин, норм і цінностей. Це болісний процес, який нерідко вимагає цілковитої зміни поглядів на суспільство, переоцінки свого життя, руйнування попереднього і нового світорозуміння, розриву з традиційними культурними цінностями, необхідності брати на себе незвичну соціальну роль тощо.

Ресоціалізація - це процес соціального оновлення особистості, засвоєння нею повторно (у разі десоціалізації) або вперше (у випадку асоціалізації або відставання в соціалізації) позитивних, з погляду суспільства, соціальних норм і цінностей, взірців поведінки. В даному понятті префікс "ре" означає демонтаж, руйнування засвоєних індивідом у процесі асоціалізації (чи десоціалізації) негативних антигромадських норм і цінностей та прищеплення тих цінностей і взірців поведінки, які схвалюються суспільством. Названа дефініція широко використовується не лише соціальними психологами та соціологами, а й педагогами, юристами.

Агентами процесів десоціалізації та ресоціалізації можуть бути як одні й ті ж самі люди та соціальні інститути, так і такі, що відносяться до різних, іноді антагоністичних, субкультур.

Ресоціалізаційні заходи здійснюють ті ж соціальні інституції, що задіяні й у процесі соціалізації, а саме: родина, школа, трудовий колектив, навчальні заклади, громадські організації тощо. Натомість, якщо особистість здійснила злочин і опинилася в місцях позбавлення волі, то в цьому разі процес ресоціалізації передбачає руйнування асоціальних зразків поведінки, поновлення й розвиток у особистості соціально корисних зв'язків із суспільством, закріплення позитивних соціальних цінностей. Такий вид ресоціалізації здійснюють спеціальні інституції (виправно-трудові колонії для неповнолітніх, в'язниці та ін.), основною метою яких є руйнування злочинних зв'язків і установок засудженого шляхом навчання, праці та спілкування.

У контексті ресоціалізації є потреба розглянути й таке поняття, як "соціальна реабілітація" (від лат. ре - префікс, що означає зворотну або повторну дію, і habilitas - придатність, спроможність), яке передбачає поновлення, залучення до нормального процесу соціалізації хворих, осіб, що пережили стрес під час аварій, катастроф, стихійних лих і т.п. В соціальній реабілітації мають потребу особи, для яких характерним є посттравматичний синдром і які потребують не лише соціальної допомоги, але й психотерапії, психокорекції, зняття емоційного напруження.

Отже, соціалізація - це складний та суперечливий процес. Як вважає Н. Смелзер, вона ніколи не може бути на сто відсотків успішною, оскільки дітям властиво чинити опір зусиллям дорослих та змінювати процес соціалізації на багатьох етапах свого розвитку.

Від успіху соціалізації залежить, наскільки особистість, засвоївши необхідні соціальні ролі та соціальні норми, цінності, моделі поведінки, що відповідають їм і схвалюються суспільством, змогла реалізувати свої здібності.

Для суспільства успіх процесу соціалізації виступає гарантією самовідтворення суспільства: молодші покоління переймають досвід, знання, традиції старших поколінь і врешті-решт займають їх місце в системі соціальних зв'язків.

Література для самостійної роботи

1. Авдуевская Е.П., Волович А.С. Вверх по лестнице, ведущей вниз // Магистр. - 1992. - 10.
2. Беличева С.А. Основы превентивной психологии. - М., 1997.
3. Волкова Г.А. Воспитание и обучение детей во вспомогательной школе. - М, 1994.
4. Герасимов В.Н. Основы превентивной педагогики. - М., 1995.
5. Гонеев А.Д., Лифинцева Н.И., Ялпаева Н.В. Основы коррекционной педагогики. - М., 1999.
6. Диагностика школьной дезадаптации. - М., 1993.
7. Иващенко Г.М. и др. Социальная реабилитация детей и подростков в специальных учреждениях. - М., 1996.
8. Мудрик А.В. Социальная педагогика: Учеб. для студ. пед. вузов / Под ред.В.А. Сластенина.3-е изд., испр. и доп. - М.: Издательский центр "Академия", 2000. - 200 с.